Лариса Дідковська,
президент Української асоціації Гештальт-терапії, доцент кафедри психології Українського національного університету імені Івана Франка, член Європейської асоціації психотерапії, психолог з 30-річним досвідом:
Похід у перший клас – це поважна подія для будь-кого. Закінчується безтурботне, безпечне і безоцінне дитинство – і починається конкурентність, оцінковість, більша соціальна залежність. І найважливіше – нова роль, якої раніше дитина ніколи не виконувала.
Поява нової соціальної ролі вимагає часу на адаптацію. На це потрібно щонайменше півроку.
Деяким дітям вдається пройти цей процес швидше. Зазвичай це ті діти, які мають братиків і сестер, відвідували дитячий садочок – вони мають більший рівень готовності. Є ті, кому важче адаптуватись до нових умов, розкладу, режиму.
Як зрозуміти, чи дитина пройшла цей етап, чи ні?
Якщо вона не чинить помітний опір і протест до того, щоб йти до школи, робить домашні завдання, і це не викликає в неї особливого стану негативних переживань – то це ознака того, що дитина освоїла цю нову роль.
Якщо вона активно не хоче, саботує школу і домашні завдання, намагається вигадати причини, чому туди не йти, якщо у неї піднявся рівень тривоги, є порушення режиму сну та їжі – це означає, що вона ще не адаптувалась до школи.
Ці явища можуть бути тимчасовими, як ознака цієї кризи.
Тут треба бути толерантними до цих проявів, бути поряд з дитиною, проговорюючи і пояснюючи їй причини її небажань і протесту. Залишатися спокійними, стабільними, у контакті з нею.
Намагатися зрозуміти і вести діалог.
Пояснювати про відповідальність у дорослому житті: що школа – це щось, що точно було в житті тата і мами. Що це є умовою до того, аби йти далі, розвиватись і могти більше. Тобто взагалі мотиваційні речі, які мають супроводжувати похід до школи.
Перше питання, яке психологи завжди задають дитині, аби зрозуміти її мотиваційні механізми: “Для чого буває школа? Що там роблять, чому ти туди ходитимеш?”
Якщо відповіді на ці питання такі: “Аби більше знати, спілкуватись з дітками, стати великими і користуватись цими знаннями”, – то дитина орієнтована на процес пізнання, на комунікативні речі у спілкуванні з ровесниками.
Якщо мотивація тільки на результат – тоді з цим пов’язано більше страху і відповідальності.
Якщо мотивація для дитини – “бути відмінником і вчитись лише на дванадцятки” – тоді це додаткова тривога і відповідальність.
Зрештою, усі тренери світу кажуть, що найкращі показники будь-який спортсмен показує на тренуванні, а не на олімпіаді чи чемпіонаті. Адже коли він біжить на тренуванні, він орієнтується на процес.
На олімпіаді чи чемпіонаті йому потрібна медаль. Довкола – 500 тисяч глядачів, сто кінокомпаній світу. Спортсмена мотивує вже не процес, а медаль, нагорода і так далі. А це – набагато страшніше, тому що набагато відповідальніше. Цей страх паралізує, сковує, заважає бути спокійним.
Батькам потрібно підтримувати і підкріплювати досягнення дітей.
Якщо щось вдало вийшло – хвалити за це. Якщо є якісь речі не вдаються – сприймати їх як задачу, яку треба вирішити, додатково подолати, і не оцінювати особистості.
Не можна казати: “Ти нездара, ти дурний, не уважний” тощо.
Дитина повинна мати безумовну любов батьків. Любов батьків не може бути умовною, вона такою може бути потім, у стосунках зі світом. Але батьківська любов має бути безумовною.
Дитина має чути: “Ти хороший хлопчик” – але оцінка може стосуватись вчинку: “Ти не зробив домашнє завдання. Це не означає, що ти негідник, ти розумний хлопчик, хороший хлопчик, я в тебе вірю – але ти не виконав домашнє завдання, його треба зробити”.
Якщо він отримав якусь оцінку, і вона не така, як ви сподівались, це не означає , що “ти дурень чи ледар”, а просто: “Ти розумний і талановитий, але ти недостатньо вчився, як ти думаєш?”
Треба показувати дитині, що оцінка – це результат зусиль. Таким чином, якщо ми підкріплюємо досягнення дитини, хвалимо за здобутки і за успіхи – це головне правило. Але якщо там є помилки, невдачі чи програші – ми допомагаємо їй справитись з цим.
Не всі діти мають однакові здібності. Якщо пригадати ще недалеке минуле, то якраз світ дітей був відділений від світу дорослих. Відмінниками в школі були природні відмінники, які напрямок саморегуляції і самоорганізації засвоювали найкраще – а не ті, у кого більше інвестували зусиль, грошей чи супроводу репетиторів. Бо це – не природні таланти і здібності дитини, а нарцисичне розширення батьків.
А природній розподіл дійсно талановитих і здібних дітей не міняється ніколи. Він впродовж століть був однаковий. У будь-якому класі на 40 дітей було 2-3 відмінника, 2-3 двієчника, решта ділилась на тих, хто вчився на три чи на чотири.
Зараз у нас є багато шкіл “спец-невідомо чого”, де часто в дітей пхають інформацію цілком неприродним для них способом.
Тому краще було б, якби навчання було для дітей їхньою відповідальністю.
Зараз ми часто маємо таку картинку, коли діти не роблять ніяких завдань, поки мама чи тато не прийдуть і не сядуть біля них. Вони не мають права на свої помилки, неуспішне навчання. Ми не кажемо про те, що їх треба залишити напризволяще – ми маємо допомогти їм адаптуватись і вчитись.
Але допомогти вчитись не означає вчитись замість нього – а “навчити вчитися”.
Стосунок між вчителькою теж буде особистим досвідом дитини. Хтось більше довіряє світу дорослих, хтось менше, адже у кожного за перші роки життя є певний досвід спілкування зі світом дорослих. У когось він травматичний і насильницький, а в когось – довірливий.
Це ж стосується контактів з ровесниками. Хтось більш конкурентоздатний, а хтось – менше. Конкуренція передбачає оцінковість: хтось буде вчитись гірше, хтось – краще. І ці речі будуть проявлятись постійно.
Але ці речі є посильними для дитини.
Адже всі колись йшли до першого класу.
За матеріалами «Українська правда. Життя» http://life.pravda.com.ua/society/2016/08/31/217428/